ДОЛИНСЬКИЙ РАЙОН

                         ІСТОРІЯ, ПОДІЇ, ЛЮДИ

   Офіційною датою утворення Долинського району вважається 7 березня 1923 року. Долинський район розташований на площі 1255 кв. км Найбільша довжина території району із заходу на схід складає 48 км, а з півночі на південь – 32 км. Станом на 01 вересня 2014 року населення району налічує 34966чол. Нині в його складі - місто районного підпорядкування – Долинська, селище міського типу – Молодіжне, 17 сільських рад. 

   Між Інгулом та Інгульцем, на відрогах Придніпровської височини, розкинулись землі Долинського району – південно-східні території Кіровоградщини. Ще в сиву давнину на них вирувало життя. Свідками стародавньої історії в Поінгуллі, біля витоків Березівки, Бокової, Боковеньки, Висуні є 129 могил дописемного скіфсько-сарматського походження, об’єднаних 30 курганними групами, що збереглися до нашого часу. Розкопки курганів, проведені в різні роки археологічними експедиціями з Кіровограда і Миколаєва, підтверджують високий рівень розвитку, навиків і умінь жителів цих територій. Осіле (постійне) заселення степових просторів пов’язане з козацькою добою. 

   Писемні джерела та усні перекази донесли нам розповіді про зимівники Зозулі в межах села Широкої Балки,  Карабила в Боковій, Калнишевського біля Гурівки, Панаса Куцого в межах нинішньої Василівки. Відомий український історик Дмитро Яворницький в третій книзі «Історії Запорозького козацтва» розповідає, як через території, де ми проживаємо, в 1709 році після Полтавської катастрофи пролягав шлях на південь гетьмана України Івана Мазепи, його генерального писаря, майбутнього автора першої Української конституції Пилипа Орлика, шведського короля Карла ХІІ. Втікачі свідомо вибирали заселені території. Жителі нинішньої Іванівки ще й сьогодні частину свого села називають Швединівкою. З доступом до архівів не виключена можливість цю назву розглядати з іншим підходом. 

   Формування нинішніх поселень припало на середину  та другу половину ХУІІІ століття. Воно пов’язане з активною політикою царської Росії в боротьбі з Турецькою імперією та Кримом за вихід до берегів Чорного моря. 

   Автор «Нарисів Олександрійського повіту Херсонської губернії»,  1876 рік В.Никифоров  до 1740 року відносить заснування сіл Братолюбівки (з 1806 року – містечка), Мар’їного Поля, Деметкового (останні два злились в одне село Василівку). З 1756 року відома Добрянка – північна частина нинішньої Олександрівки. Вже до 1786 року Гурівка вважалася великим селом з дерев’яною церквою. В свою двохсоту осінь в 1998 році вступила Варварівка. Хоч за легендою слобода Варвари має історію на століття більше. 

   Території району не обминув залізничний бум кінця ХІХ століття. Розміщені на водорозділі, вони стали землями будівництва 1871 – 1873 роках Харківсько-Миколаївської залізниці, спорудження в 1873 році станції Долинська. В 1884 році станція одержала вихід на Криворіжжя і стала вузловою. Біля неї швидко розвивалося селище, з 1923 року – районний центр, з 1957 – місто районного підпорядкування. 

   Згадуваний В.Никифоров, а також мандрівник і географ П.Семенов – Тянь-Шанський в своїх творах милувалися садом і парком, штучним ставком в селі Олександрівці, землями Кефали, багатими на щедрі врожаї. Ці насадження, що й досьогодні приваблюють погляд, надихнули Миколу Давидова закласти в 1893 році на схилах балок Боковеньки і Скотоватої дендрологічний парк, покликаний звеселяти і радувати одноманітний і не завжди привабливий степ, назвавши його Давидовським парком, з радянських часів - дендрологічний парк «Веселі Боковеньки». Нині це державний заповідник, що носить ім’я свого засновника. 

   Парк став не тільки окрасою степу,  а й добрим прикладом для наслідування сусідів – землевласників. Якщо у вас буде можливість і час, проїдьте і уважно придивіться до колишнього родинного помістя Бурдзинкевичів у селі Василівні, до здичавілих насаджень на колишньому хуторі Гавиному, в Зеленому Гаю. Тут, як ніде в іншій частині нашого району, збереглися острівці незайманої природи. Разом з Гурівським лісом, з його столітніми дубами-велетами, що 600-гектарною площею притулився до Бокової, місця витоку Боковеньки є найбільш озелененою частиною району. 

   Зважаючи на найнижчий в області відсоток заліснених територій (близько чотирьох відсотків), в останнє десятиріччя минулого століття роботи в районі спрямовувалися на створення заповідників, пам’яток природи місцевого значення. Серед них – лісовий масив «Гурівський», заповідні урочища «Олександрівське», «Наталіївське», орнітологічне «Шмаліївське»  біля села Варварівки та інші. Мета цієї доброї справи – зберегти і передати нащадкам багатства природи рідного краю. 

   Землями району прокотилися колеса революцій 1905-го і 1917-го років, лихоліття громадянської і Великої Вітчизняної воєн, страхіття голодомору, сталінські репресії. Про це переконливо розповідають у своїх працях Іван Проценко, іменем якого названо районну краєзнавчу премію, кандидати історичних наук Микола Данількевич і Сергій Шевченко – лауреати премії імені І.Проценка; цікаво і своєрідно писали про район Юрій Матівос, кіровоградка Світлана Орел, нові сторінки в історії краю намагається вписати  заслужений працівник культури України, зберігач фондів музею історії Долинського району Віктор Маруценко, доносячи до земляків все нові й нові краєзнавчі  дослідження. 

   Ми пишаємось людьми, котрі пов’язали свою долю з Долинщиною. Саме на станції Долинська народився українсько-чеський науковець, один з провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин першої половини ХХ століття, публіцист і громадський діяч Ольгерд Іполіт Бочковський. На вшанування земляка на будівлі музею історії Долинського району відкрито йому меморіальну дошку.  

   В 1901 році на станції Долинська учнем телеграфіста працював письменник Архип Тесленко, в 1911 – 1914 роках в залізничному училищі - відомий педагог Антон Макаренко. Відвідайте школу і музей педагога, і ви іншими очима побачите історію нашого краю, відкриєте для себе школу, що виростила плеяду талановитих земляків: історика Пилипа Стояна, колишнього міністра соцзабезпечення України Олександру Лук’янченко, генералів Олексія Бойка, Миколу Нещадима, Анатолія Кобзаря, Героїв Радянського Союзу: Тимофія Лядського і Костянтина Вишневецького, та багатьох-багатьох інших непересічних особистостей. 

   Ми з гордістю називаємо героїв – земляків національно-визвольної боротьби за незалежність України. Центром формування Степової дивізії влітку 1920 року стало село Варварівка.  Їі отаман Кость Пестушко (Кость Степовий - Блакитний) із степів Долинщини повів вісімнадцятитисячну дивізію на боротьбу з Радянською владою на правобережній Україні.  

   Значний слід у боротьбі за незалежну Україну залишили брати Клепачі, з села Гурівки. Вони в 20-х роках минулого століття очолили повстанські загони і піднімали на боротьбу проти більшовицької влади не тільки селян-земляків, а й всю Україну. Реабілітовані історією вони й сьогодні залишаються взірцем любові до незалежної України. 

   Багата Долинщина  й людьми трудового і ратного подвигу: виростила п’ятьох Героїв Соціалістичної праці, чотирьох Героїв Радянського Союзу, двох повних та кавалера трьох орденів Солдатської Слави третього ступеня. 

   В районі народилися доктор технічних наук Сергій Волотковський, художник Костянтин Заруба, скульптор Анатолій Коптєв, народний артист України Георгій Вазін, творець районної школи духової музики Аркадій Добровольський,  філолог і поет з діаспори Яр Славутич, поетеса Любов Баранова, чемпіонка Радянського Союзу з хокею з м’ячем Наталія Колісніченко,  чемпіон України зі спринту Ігор Страх… 

   Витоки Боковеньки надихали на творчість членів Спілки письменників України Тамару і Василя Журбу, поета, скульптора, медальєра, науковця Андрія Німенка, самобутніх поетів Михайла Родинченка і Михайла Черниша, самодіяльного композитора Олександру Лисенко… 

  На цій щедрій землі вас гостинно привітає зразковий аматорський хореографічний ансамбль «Веселка» районного будинку культури (керівник Галина Жир), народний аматорський хор ветеранів війни та праці  районного культурно-дозвіллєвого комплексу (керівник Василь Слівка). Інші доброзичливі долинчани, які понад усе люблять Україну, свою малу батьківщину – овіяну легендами, славою землю. 

   Кінець 70-х – початок 80-х років минулого століття – це ще одна сторінка Долинщини. В 1978 році закінчилося будівництво залізничної вітки Долинська – Помічна, в 1983-му – експериментального елеватора – стотисячника. З 1985 року історія міста тісно пов’язана із спорудженням Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд за участю будівельників колишніх країн - Чехословаччини, НДР та  Румунії. 

   В 1991 році перегорнуто ще одну, чи не найважливішу сторінку історії держави – проголошено її незалежність. 1 листопада 1991 року над приміщенням райвиконкому замайорів український національний прапор. Десятками поколінь творилася історія краю. Найціннішим багатством нашого району були і залишаються люди. Де б вони не працювали, щоб не робили, їх трудом, талантом, оптимізмом, вірою в краще життя зберігаються і примножуються надбання попередників, твориться майбутнє незалежної єдиної України.  

 

 

Славетні імена земляків

   

Бочковський Ольгерд Іполіт 

 (01.03.1885 р.; ст. Долинська; нині м. Долинська, Кіровоградська область – 09.11.1939 р.; м. Прага, Чехія),  чесько-український соціолог, політолог і етнолог, один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин першої  половини ХХ століття: педагог, публіцист і громадський діяч. 

Народився в сім’ї урядовця залізничної станції. Батько походив з української спольщеної родини, мати – литовка. Навчався в Катеринославському та Єлисаветградському реальних училищах (останнє закінчив у 1903 році); Лісовому інституті в місті Петербурзі, який залишив у зв’язку з його переслідуванням поліцією за участь у революційних подіях 1905 року; на філософському факультеті Карлового університету в м. Празі (1909 р.). Емігрував до Чехії. Його світогляд формували чеське національне відродження та лекції професора Т.Масрика, майбутнього президента Чехословаччини. Під їх впливом багато згерманізованих (онімечених) інтелігентів, сповідуючи демократичні ідеї, повернулися до усвідомлення своєї  приналежності до чеської національності, а О.Бочковський почав писати і друкувати праці на українські теми, прийшов до української національної ідеї. 

З кінця 1918 до 1923 року співпрацював з українською національною республікою, виконував обов’язки секретаря Української дипломатичної місії в Празі. 

В післяреволюційні роки – професор Української господарської академії в Подєбрадах (Чехія). В 1933-му очолив так званий «Голодовий комітет», написав відомого «Одвертого листа» до президента французького сенату Е.Еріо, який заперечував існування голоду в Україні. 

Бездоганно володів німецькою, французькою, чеською мовами, вивчив українську, опанував грузинську, каталонську та кельтську мови з її діалектами. 

Друкуватися почав у 1907 році. В 1913-му його твори з’явилися в журналі «Украинская жизнь», що видавався в місті Москві (редактор С.Петлюра). Серед робіт О.Бочковського – «Проф.. Т.Г.Масарик об украинском вопросе». До цієї теми повернувся в 1930-му великою монографією «Т.Г.Масарик: національна проблема та українське питання (спроба характеристики та інтерпретації). 

З ім’ям О.Бочковського пов’язане становлення націонології. Основні праці – «Поневолені народи царської імперії: їх національне відродження та автономічні прямування» (1916 р.),  «Фінляндія та Фінське питання» (1916 р.), «Національна справа: статті про національне питання в зв’язку з сучасною війною» (1918 р.), «Націологія та націографія» (1923 р.), «Боротьба народів за національне визволення» (1932 р.),  «Вступ до націології» (1935 р.). 

В біографії О.Бочковського багато «білих плям». Невідомо, скільки  років жила сім’я батьків майбутнього вченого на станції Долинська. Місце й дата народження О.Бочковського відомі завдяки пошуковій роботі Л.Хосіянової – зберігача фондів Кіровоградського міського літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого. Враховуючи записи в «Книзі реєстрації про народження римсько-католицької церкви. Костьол                      м. Єлисаветграда з 1877 по 1893 рр.», можна зробить висновок: О.Бочковський став одним із перших новонароджених, приписаних до станції Долинська. В 1883 році 20 листопада на станції Долинська народився й брат Ольгерда Бочковського Фадей. Все це дає  підстави  вважати, що сім’я Бочковських проживала на станції Долинська до досягнення старшим із синів – Ольгерда шкільного віку. В 1899 році його було прийнято до 4-го класу Єлисаветградського земського реального училища за свідоцтвом реального училища, міста Катеринослав.  

 Література: 

1. Б.Кузик, В.Білошапка «Кіровоградщина: історія та сучасність Центру України», Т.1, Дніпропетровськ, 2005. 

2. В.Босько «Визначні постаті Степової Еллади», кн. 1, К.2001. 

3. Григорій Гусейнов «Незаймані сніги», кн. Третя «Філософ з Долинської», Дніпропетровськ, АРТ-ПРЕС, 2010. 

 

Славетні імена земляків

  

Брати Клепачі  

   Родом із Гурівки. Походили із селянської родини (батько мав 20 десятин землі). Молодший із них Сергій Титович мав середню освіту, певний час вчителював в селі Квітковому. Мабуть, освіченим був і старший син Іван. Про старшого із синів відомо небагато. В 1919-1920 роках очолював військовий загін на Криворіжжі (Територія нинішнього Долинського району входила до складу Криворізького повіту). На перших порах в загоні нараховувалось до 400 чоловік, згодом він зріс до кількох тисяч, мав 2 гармати, 20 кулеметів, кавалерійські сотні. Знищував сільських активістів, організаторів комнезамів. В серпні 1920 року регулярн6і частини Червоної Армії та ЧОН завдали  поразки загонам отамана Клепача. За одними матеріалами він загинув, за іншими – із 90-и вояками безслідно зник. 

   Більше відомо про молодшого Клепача – Сергія. Народився він в 1900 році в селі Гурівка. У 1924-у засуджений до 5 років неволі за участь в повстанських загонах брата та отамана Іванова. За активну боротьбу проти радянської влади, за намагання зробити Україну вільною державою Сергія Клепача в 1929-1931 роках органи ДПУ арештовували 5 разів, у 1932 році проходив по справі «Чорне Полісся». В ніч з 22 на 23 квітня втік з-під варти у Дніпропетровському бупрі. Всьоме заарештували С.Клепача 3 лютого 1933 року Дніпропетровським відділом ДПУ за участь у контрреволюційній  повстанській організації, яка в 1932 році в селах Долинського району – Благодатне, Гурівка, Варварівка, Квіткове, а також в окремих населених пунктах Донеччини вела боротьбу за Українську незалежну республіку. По справі Клепача проходило 48 осіб. Чотирьох керівників організації – стратили. Засудженого трійкою ДПУ УРСР Сергія Клепача розстріляли в Дніпропетровській в’язниці 9 травня 1933 року. В листопаді 1990 року Кіровоградською облпрокуратурою Сергій Титович Клепач реабілітований.

 

Література: 

1. Енциклопедія Криворіжжя. Т.1, Кривий Ріг, 2004. 

2. Реабілітовані історією. Кіровограда область. Книга 2, Кіровоград, 2004. 

 

Славетні імена земляків

  

Пестушко Костянтин Юрійович  

(Кость Степовий - Блакитний) (10.02.1898, с. Ганнівка, Петровський район, Кіровоградська область – 29.04.1921, там само) отаман дивізії.

Виховувався в сім’ї, яка мала 25 десятин землі. Батько завідував повітовою земською станцією. Закінчив міністерську двокласну школу, виявив здібності до математики, вступив до Олександрівського  механіко-технічного училища (тепер Запорізький технічний університет), але через конфлікт з викладачем математики восени 1915 року добровольцем пішов на війну. 

Відзначився сміливістю і доблестю, мав поранення. За героїзм і хоробрість нагороджений Георгіївськими хрестами. В м. Горі, на Кавказі, закінчив офіцерську школу, проте брати участь у військовій кампанії на Східному фронті не довелось. В Росії відбулась Лютнева, 1917 року, революція. Рятуючись від розагітованих більшовиками солдат, повернувся до Ганнівки. 

У 1918 приєднався до військ С.Петлюри, в 1919 – переховувався в Олександрівську від денікінської мобілізації, в 1920 – в рідному селі був арештований і виправданий спец органами Червоної Латиської дивізії. За пропозицією військової ради дивізії обраний головою (комісаром) волосного комітету с. Ганнівки. Супроводжуючи новобранців до Збройних Сил Червоної Армії, В.Пестушко і голова Волосного комітету с. Жовтої Г.Гніненко (колишній капітан царської армії), з іншими учасниками супроводу 12 травня 1920 року вчинили збройний виступ проти місцевих органів влади, розстріляли працівників Криворізького військкомату, заволоділи містом. Ця дата стала днем народження Степової дивізії, а Кость Пестушко, прибравши ім’я Степового-Блакитного, став її отаманом. Центром формування дивізії стало с. Варварівка (нині Долинський район), а її колискою (за Р.Ковалем, автором книги «Кость Блакитний – отаман Степової дивізії») – села Верблюжка,  Варварівка, Гурівка, Водяне, Петрове. В них дивізія поповнилась 18 тис. бійців, здобула перші перемоги, розпочала боротьбу з Радянською владою на Правобережжі України. Першим великим містом, взятим повстанцями, був Херсон. К.Степового підтримали жителі сотень населених пунктів півночі Херсонської та півдня Київської губерній, у вересні 1920 обрали Головним отаманом Холодного Яру. 

На боротьбу з повсталими радянська влада спрямувала губернські, повітові підрозділи міліції, надзвичайні комісії, після закінчення війни з Польщею – Першу кінну армію С.Будьонного, переслідували сім’ї. Розгром будьонновцями загону Чорного Ворона, обмеження маневреності повстанців із настанням зими змусило керівництво дивізії в кінці 1920 року прийняти рішення про саморозпуск. Бійці розійшлися, сховавши зброю, навіть кулеметні тачанки. 

29 квітня 1921 року в с. Ганнівка К.Пестушко (Кость Степовий-Блакитний) був зраджений і застрелений. Ва радянську історіографію руху увійшов, як боротьба з бандитизмом. 

Література: 

1. Р.Коваль «Повернення отаманів Гайдамацького краю» К.2001. 

2. Г.Гусейнов «Господні зерна», Кривий Ріг – Дніпропетровськ, кн. 1-8,   2000-2005. 

3. Б.Кузик, В.Білошапка «Кіровоградщина: історія та сучасність Центру України», Т.1, Дніпропетровськ, 2006.

Дополнительная информация